"Чи це був дім? Той, який лишився в радіаційній зоні?". Есей Ярини Груші "Ти — мій дім"

Есей написано в межах фокус-теми PEN Ukraine 2026 "Відчуття дому". Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура.

У флагманки української літератури Оксани Забужко є вірш "Прип'ять. Natura Morta", в якому застигла картина покинутого дому в Прип'яті. Я повертаюсь до нього щоквітня:

Увійдіть! Увійдіть, подивіться — нікого немає!..

(Лиш повітря, надихане, злиплось —

мов танком по ньому проїхавсь).

Ах, ще светр недоплетений пальці чиїсь пам’ятає,

І розгорнута книжка — в позначках од нігтів чиїхось!

Після днів мовчання, відвертої брехні, приховування фактів про те, що відбулося в ніч на 26 квітня на Чорнобильській АЕС, партія видала наказ евакуювати населення з міст Чорнобиль та Прип'ять.

"Вніманіє! Вніманіє!" , — вилітав металічний російський голос із гучномовця з наказом зібрати все своє життя в одну валізу і виїхати, покинувши домашніх улюбленців, домівки, друзів, спочатку на короткий період, у міста й села Київської області, а згодом і назавжди — в Суми, Переяслав, Київ, Бровари.

Чи це був дім? Той, який лишився в радіаційній зоні?

Дім став радіоактивним: скупі дитячі іграшки, недолугий радянський одяг, однаковий посуд тепер могли вбити. Хоч майже ніхто з мешканців навколо ЧАЕС не знав, як діє радіація і як уникнути або зменшити радіоактивне забруднення.

Через роки домівки тих, кого евакуювали поспіхом, стануть атракцією для міжнародних туристів та сталкерів, які пробиратимуться у зону в пошуках пригод. Обірване життя в мертвих містах буде виставлене напоказ, а власники того життя отримають статус "переселенців". Тих, хто залишиться жити у першій і другій зоні, які підлягатимуть евакуації, назвуть "самоселами". Ті, хто залишиться жити у третій і четвертій зонах, отримають посвідчення "потерпілого" від аварії на ЧАЕС. У мене є таке посвідчення третьої категорії. Зелена книжечка, яка згідно із законом України надає мені різні пільги, наприклад чорнобильську стипендію, коли я навчалася в університеті.

Я народилася далеко від того, що призначалося бути моїм домом, на батьківщині прабабусі на Вінниччині, яка добудувала сама хату після того, як 1937 року зник мій прадід Микола, з грецьким корінням і грецьким профілем. Ліжком мені слугувала стара бабусина скриня, в яку вона складала ткані чорні килими з червоними трояндами в бессарабському стилі. На білих стінах тінню відкидався великий виноградник, який обвивав будинок зліва і з якого прабабуся Настася робила смачне червоне вино та складала його у великому погребі під будинком, який нагадував мені бомбосховище.

Чи це був дім? Той, де я навчилася дихати?

Я народилася в одному місці, виросла в іншому, а у свідоцтві про народження маю записаним узагалі третє місце народження — це зумовило все моє життя і постійні пошуки дому. Згодом до цієї трійці додалася й четверта складова — Італія. Я завжди думала, що це прадідівська середземноморська кров підривала мене в мандри, скільки себе пам'ятаю.

Я росла в третій зоні, а наш район довкола розпадався, як розпадаються радіонукліди. Люди виїжджали, села вмирали одне за одним. Я бачила, як вмирало місто Поліське, куди щороку ми їздили до лікарні перевіряти свої збільшені від радіації щитовидки. Лікарі радили не їсти взагалі або їсти менше того, що ми вирощували на городах, в садах і знаходили в лісі, але в бідні дев’яності то були чи не єдині делікатеси, а подекуди навіть єдина їжа. Нас називали "дітьми Чорнобиля" або "чорнобильськими дітьми".

Дім став непривітним, місцем, яке не могло мене захистити. Мій горизонт — поліські ліси та поля — міг мене вбити, ненавмисно — він теж справлявся з радіаційними ранами.

Чи це був дім? Той, де я пішла до школи в незалежній Україні?

Один раз на рік, після Великодня, трасою, якою курсували евакуаційні автобуси 1986-го, а 2022-го курсуватимуть російські танки, переселенці поверталися в наш район на поминальні дні. Наводили лад на могилах, бачилися з колишніми сусідами, яких розкидало по всій Україні. Щороку їх меншало, бо переселенці вмирали, як казали тоді, від ностальгії, а насправді від радіації. Їхні домівки зростали деревами, падали додолу цеглою, залишалися стирчати гордо догори тільки піччю, яка й досі зберігала аромат хліба та пиріжків — природа брала своє, поглинаючи все навколо ненажерливою зеленою стихією.

Я зустрічала переселенців у дитячих таборах, куди дітей Чорнобиля возили щороку на оздоровлення. Ми впізнавали одне одного за характерним поліським діалектом: "квїтки", "бїлий", "вун".

З середини дев'яностих як дитина Чорнобиля я проводила літні місяці в Італії — прадідова кров кликала до Середземномор'я. Я приїжджала в італійське містечко в регіоні Трентіно, віднаходила у шухляді свої ключі, свій мобільний і починала жити іншим життям, всотувати іншу культуру, говорити іншою мовою, яка щороку ставала ріднішою.

Чи це був дім? Той, який показав мені свободу і Європу?

Коли 2014-го українці в Донецьку, Луганську та Криму знову пакували життя в одну валізу, я дала шанс Італії стати домом, а 2022-го український дім покликав мене назад і поставив мені питання руба: де твій дім?

Українці знову пакували своє життя в одну валізу. У Маріуполі, у Херсоні, у Харкові й знову ж таки в окупованій Чорнобильській зоні, де росіяни обсіли Чорнобильську АЕС та почали копали траншеї у Рудому лісі — найрадіоактивнішому місці на планеті.

Дім знову перестав бути прихистком. Дім знову міг тебе вбити. Завалити уламками від російської ракети, поки ти спиш у своєму ліжку або п'єш ранкову каву на кухні.

"Де дім? Що таке дім?" — питали ми себе. Я — коли вперше у серпні 2022-го автобусом в'їжджала вночі в Україну з Польщі. Коли італійську витісняла українська під час розмов з друзями й батьками. Я питала себе, куди поділася італійська версія мене, коли проводила довгий час в Україні. Та, яка жестикулює, говорить більше, ніж зазвичай говорять українці, їсть за графіком і не звикла до такого швидкого українського сервісу. Питала себе й тоді, коли поверталася до Італії, де навігація мені була такою знайомою, що я могла наосліп доїхати з аеропорту до квартири і з квартири до університету, на відміну від Києва, де почала забувати назви вулиць та номери маршруток, які їздять туди, куди мені треба.

Я писала роман про пошуки дому, описувала кожен дім у деталях, дала назви кожному дому: дім з виноградником, дім із піску, дім, де було більше дверей, ніж стін, дім, який висить у повітрі, а знайшла дім у людях — найближчих і найдорожчих.

Коли матеріальне стало неважливим, коли навчилася дуже швидко змінювати й пристосовувати свій гардероб до нових вимог, коли бібліотека, яку збирала книжка до книжки, не змогла влізти в одну валізу і розповзлася між друзями та українськими бібліотеками в Італії, дім сконцентрувався в людях. У тих, хто пам'ятає тебе маленькою, хто має з тобою спільні інтереси, хто точно посміється з українського мемчика про бавовну, хто вболіває разом з тобою за українську збірну з футболу і за Еліну Світоліну та Марту Костюк на світових кортах. У тих, з ким можна помовчати, бо тебе розуміють без перекладу, з ким разом можна пережити втрати й віднайти заново сили.

Дім у тих, хто спільно з тобою промотує українські наративи в Італії, хто попри всі ризики нічого на цьому не заробити публікує українські переклади, організовує українські події, не дуже розуміючи мову, але маючи емпатію, хто пропонує нарешті перейти від написання Chernobyl до Chornobyl. Дім в Києві й у Львові. Дім в Лондоні та Парижі. Дім у Канаді та Трентіно. Дім у Мілані, де після всіх денних перипетій, вдома на мене чекають українські меми, український YouTube, Megogo, футбол та теніс і найдорожчі обійми.

Життя українців знову виставлене напоказ, воно стало атракцією світових фотографів та журналістів. Російські ракети роздягають українські будинки, оголюють цілі під'їзди, квартири, прихистки. Дім став крихким, але водночас і сильним.

"І ти ніколи

запам’ятай, ніколи

не будеш без свого дому", — заповідала Вікторія Амеліна.

Питання, які ми собі ставили в пошуках дому, потроху віднаходять свої відповіді, одне стало вже точно очевидним: коли ми знаємо, де дім, ми його вже ніколи не віддамо.