Вітер із Криму: Світлана Тараторіна про дім, який зараз існує в пам'яті

Українська письменниця і журналістка, авторка романів "Лазарус" та "Дім солі" Світлана Тараторіна в есеї, написаному в межах фокус-теми PEN Ukraine 2026 "Відчуття дому", розповідає про свій Крим.

Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура.

Вітер Криму для мене пахне спеченим степом і сіллю, йодом із Сиваша, чавуном колії — пахне всіма нескінченними роками, коли з Києва я їздила додому.

Дивно, що ми рідко пам'ятаємо, як і коли здобуваємо дім, але дати втрати закарбовуються назавжди.

Я знаю, коли втратила дім. Для мене відлік почався з маминого дзвінка наприкінці лютого 2014-го.

— Що відбувається? — розгублено раз по раз питала мама.

На її очах люди в камуфляжі й без розпізнавальних знаків захоплювали військові частини, урядові будівлі, кримці із синьо-жовтими прапорами виходили на площі, а їм назустріч крокували "аби не війна" і "не пустити бандерівців у Крим".

Від цього "Що відбувається?" розривалося серце. У Києві ми щойно відплакали героїв Небесної сотні, щойно приготувалися видихнути, і тут це розпачливе питання звідти, звідки не чекали.

…Двадцять шостого лютого 2014 року тисячі українських громадян, серед яких була значна частина кримських татар, вийшли на мітинг під стіни Верховної Ради Криму, щоби відстояти своє право жити у власній державі.

Але для тих, хто прийшли на нашу землю зі зброєю в руках, існувало й існуватиме лише право сильного. Решту вони перетворювали й перетворюватимуть на цирк: казатимуть, що камуфляж куплений у воєнторгах, "зелені чоловічки" — місцеві апалченці, а війна — лише заради миру.

Шістнадцятого березня 2014 року в Криму відбувся "референдум". Мама розповідала, що бюлетені для голосування, де стояло питання, чи хочуть кримці стати частиною РФ, давали без паспортів, а за тих, хто не прийшли, члени комісій заповнювали самостійно. Мама зіпсувала свій, написавши якесь гнівне послання. Але якість розігруваної вистави не мала значення. Все було вирішено задовго до дня голосування.

Вісімнадцяте березня 2014 року в РФ призначили Днем мирного воз'єднання Криму з Росією.

Мирного…

Вже було вбито військовослужбовців Сергія Кокуріна і Станіслава Карачевського, закатовано кримського татарина Решата Аметова, у тюрмах за політичними звинуваченнями опинилися сотні кримців. А за межами Криму — тисячі тих, хто не захотіли жити в окупації.

Але тоді одним із найголовніших аргументів тих, хто підтримали анексію, було "аби не війна". Цікаво, чи змінили б вони свою думку, якби знали, що станеться 2022 року. Риторичне питання з поля альтернативної історії.

Цей жанр є одним із моїх улюблених, а постапокаліптичний роман "Дім солі", який я почала писати 2019 року — спробою відрефлексувати те, що сталося з Кримом.

2014. Причини

Першим та найочевиднішим поясненням того, що сталося 2014-го, є агресія з боку Росії. Дві тисячі чотирнадцятий ввів в обіг поняття "гібридна війна". Криму пощастило більше, ніж Сходу України. На півострові принаймні того року не лунали вибухи. І це було додатковим аргументом тим, хто зраділи окупанту: "Росія не пустила бендеровців", "Крим вєрнулся на історічєскую родіну", "Крим — наш".

Усе це було результатом багатолітньої цілеспрямованої роботи ворога і, на жаль, нашою сліпотою.

Російський міф про "російський Крим" культивувався задовго до 2014 року. Десятиліттями у Севастополі базувався російський флот, а місто називалося "городом русской слави". На території Криму безборонно існували філії російських університетів, російський бізнес володів кримською власністю, культурні центри осмислювали Крим як випадково подаровану Хрущовим Україні територію.

Водночас Україна від 1991 року, коли автономний статус півострова був закріплений у Конституції, воліла не втручатися у справи Криму. Достатньо сказати, що в цей час на півострові нараховувалося 440 російськомовних періодичних видань, деякі з яких видавали відверто україноненависницькі та антикримськотатарські статті. Лише 1992 року була заснована перша і єдина регулярна україномовна газета у Криму "Кримська світлиця".

У 2006 році з 583 шкіл Криму лише 4 були україномовними, хоча за даними перепису від 2001 року на півострові мешкало 23,4 % українців. Періодично в російськомовних школах відкривалися українські класи. Але ця практика була непослідовною. Ситуація з кримськотатарськими школами видавалася трошки кращою. До анексії їх було 16 при тому, що у Криму мешкало 12,1 % кримських татар.

Пам'ятаю, як моя мама — вчителька української мови та літератури у степовому Криму — постійно нарікала на брак уваги до Криму з боку центральної української влади. Українців у Криму воліли не помічати. І цим теж не забарилася скористатися Росія. А її учні — народжені у незалежній Україні — нили "Нащо нам та українська? Вона ж у Криму нам ніколи не знадобиться". Для тих, хто не знає, уточню: усе діловодство (навіть судові справи) у Криму було російською. Українська використовувалася хіба у побуті вихідцями з материкової України. Чи варто казати, що я — випускниця російськомовної кримської школи з якимось надміром російської літератури у програмі — зараз запитую себе те саме: нащо я її стільки читала і вивчала?

Наслідки: 200 років окупації Криму з перервами

Перше, що зробив окупант після анексії, це змінив етнічний склад на півострові.

З моменту окупації з Криму до України переїхало близько 50 тисяч осіб. Моя мама остаточно покинула Крим 2015 року.

Водночас із Росії до Криму за той самий період переїхало близько 100 тисяч росіян. Зі старту окупації Росія постійно збільшувала військову присутність у Криму (а ми, наївні, до 2022-го не до кінця розуміли для чого).

З 2014-го Росія у Криму повторила власний імперський досвід 200-річної давнини.

У 1783 році, після російсько-турецької війни, вона вперше анексувала територію півострова. З цього моменту почалося цілеспрямоване витіснення кримських татар із Криму. Якщо у першій чверті XVIII століття кримські татари на півострові перебували в абсолютній більшості — 95,1 % від загальної кількості населення, то до кінця XIX століття їх тут залишається близько 44 %. Як зазначає кримськотатарська дослідниця Гульнара Бекірова, основними причинами еміграції стали позбавлення земель згідно з новими законами Російської імперії, русифікаторська політика, заселення росіянами та нарощення військової присутності.

За переписом 1939 року в Криму вже 19,4 % кримських татар, 13,7 % українців і 49,6 % — росіян.

Депортація — геноцид проти кримських татар та інших менших народів Криму, що вчинила радянська влада, став продовженням цієї традиції. Вісімнадцятого травня 1944 року всі кримські татари, а також греки, вірмени, болгари були закинуті до вантажних вагонів і вивезені за межі півострова. Всього депортовано близько 250 тисяч осіб. Ще до війни з нацистською Німеччиною були виселені німці, — нащадки німецьких колоністів, які активно переїздили у Крим за часів Катерини ІІ.

А вже 1 грудня 1944 року до Криму переїхало 64 тисячі переселенців із різних областей Росії. За культурною доктриною Радянського Союзу етноси, що жили у Криму, мали стати росіянами. В наступні десятиліття відбулося ще кілька хвиль міграції на півострів із різних територій СРСР.

Мої бабуся та дідусь приїхали до північного степового Криму 1962 року з Вологодської області Росії за власним вибором.

Їм пощастило. Але більшість, як це було заведено у СРСР, опинилися тут із примусу. Попри те, що бабуся і дідусь переїхали з холодної півночі, 1962 року їм удалося прижитися в засушливому степовому Криму на відміну від тих переселенців, що потай тікали до рідних місць від незвичних кліматичних умов. Економіка півострова залишалася відсталою, сільське господарство без кримських татар, які століттями обробляли цю землю, занепало.

Зі слів моєї бабусі вона не знала, що в Криму до їхнього приїзду масово жили кримські татари. Після 1944-го 96 % топонімів, що відображали етнічне різноманіття півострова, були змінені на радянсько-слов'янські. Моє Роздольне (одне з тисяч Роздольних на півдні України) постало на місці кримськотатарського Ак-Шеїха та німецького Татиш-Конрада.

"Я поділюся з тобою водою": як Україна врятувала Кримське господарство

Тільки після 1954 року, коли Крим приєднали до УРСР і до переїзду на півострів почали вербувати українців, сталися зрушення. Найважливішим із них було будівництво Північнокримського каналу для подачі дніпровської води.

Моя бабуся розповідала, як у 1960-х каналом пішла перша вода. Це дозволило зрошувати степові землі й нарешті отримувати пристойні врожаї. У 2014-му вона побачила кінець Північнокримського каналу, коли Україна, у відповідь на агресію Росії, зупинила подачу дніпровської води, що значною мірою йшла до військових і промислових об'єктів, кількість яких значно зросла після анексії.

У серпні 2014 року, під час мого останнього поки приїзду до Криму, вигляд пересохлого каналу став для мене ще одним потужним емоційним ударом, на рівні з дзотами на перешийку. Засолена, спотворена земля як метафора увійшла до мого роману "Дім солі".

Є підтверджені факти того, що після депортації кримських татар були втрачені знання про джерела питної води на півострові — як у горах, так і в степу. У легендах, що стосуються мого рідного Роздольного, йшлося про кринички прісної води, але в мій час про них ніхто не знав.

Кримські татари близько шістдесяти років боролися за повернення додому — це подвиг, що заслуговує на багато книг, — але повернулися в нікуди, щоб іще кілька років звикати до своєї землі у ситуації, коли вся радянсько-російська пропаганда працювала проти них.

Що маємо — не дбаємо, втративши — плачемо

Кримські татари почали масово повертатися до Криму у 1989–1990-х роках. Я якраз пішла до школи, і пам'ятаю страх, який викликало їхнє повернення. Дорослі шепотілися про те, що кримські татари захочуть помститися тим, хто прийшли на їхнє місце після 1944 року. І все це було паростками багатолітньої пропаганди про "народ-ворог", запущеної ще у 1944-му, а зрощеної під час першої анексії Криму.

Я досі пам'ятаю неприємні жарти, які відпускали мої однокласники щодо дітей кримських татар, вивчаючи народні пісні про боротьбу козаків із татарами. Сприйняття кримських татар як історичного супротивника заважало українцям реально оцінити трагічний масштаб депортації 1944-го. Саме тому до 2014 року ми майже не шукали точок доторку кримськотатарської та української культур.

Події 2014-го дали зрозуміти українському суспільству, що кримські татари є нашими найближчими союзниками у справі повернення Криму. Саме кримські татари стали ядром протестів у Криму в лютому-березні 2014 року. Поки ми ще тішили себе ілюзіями про братську Росію, вони чітко усвідомлювали, хто наш справжній ворог і куди тягнуть Крим "зелені чоловічки". Не випадково, що саме їх зараз найбільше переслідує окупаційна влада в Криму.

З 2014 року реальність навколо нас докорінно змінилася. Почалися хаотичні спроби повернення Криму в загальноукраїнський контекст.

Завдяки зусиллям державних культурних інституцій за останні роки було підтримано низку проєктів, які покликані розвивати кримськотатарську культуру.

З 2015 року в Києві діє "Кримський дім", на базі якого регулярно проводять дискусії, освітні заходи, круглі столи, фотовиставки, презентації, демонстрації фільмів тощо на кримську тематику. Почали виходити книжки, які осмислювали те, що сталося у 2014-му. У 2019-му запрацювала "Кримська платформа" для того, щоб тема Криму залишалася на міжнародній арені.

Саме у 2019-му я відчула, що Крим перетворюється на міраж, на фігуру замовчування. У ті роки про нього було легше не говорити, не ятрити рану. Пам'ятаєте формулу "якось колись дипломатичним шляхом"? Вона настільки мене бісила, що я всілася за "Дім солі". Цей роман постав із бажання дослідити історію Криму (і ви б знали, як було важко по крихтах збирати книжки про Крим на материковій Україні, бо десятиліттями все, що писалося про Крим, писалося російською і залишалося у Криму). З бажання хоч так повернутися додому. Це болюча історія про те, як на півострові, що обрисами нагадує Крим, сталася техногенна катастрофа, а люди, яких вона торкнулася, стали засоленими, частково втративши пам'ять — як індивідуальну, так і колективну.

За редагуванням цього роману мене застав початок повномасштабного вторгнення. Роман вийшов лише у 2023 році. З презентацією я проїхала Україною. Я говорила про Крим із переселенцями з Півдня, які вгадували знайомі пейзажі, з людьми зі Сходу. Одній дівчині з Донбасу кримські гори нагадали терикони. Ми згадували, плакали, ділилися своїми спогадами про Крим. У кожній залі я просила підняти руки тих, хто ніколи не були у Криму. З кожним роком таких рук стає все більше. Виросло ціле покоління українців, для яких український півострів — terra incognita, територія фентезі. І це мені болить не менш за теперішню недосяжність Криму.

То де ж мій дім? Я б могла сказати, що все там само — на півдні України, за лінією фронту, на берегах Чорного моря. Так само пахне спеченим степом і сіллю, йодом із Сиваша, чавуном колії… Але правда в тому, що це не так. Мій дім зараз — у моїй пам'яті, у моїй книзі. І я не знаю, чи ще є він у реальності, чи існує та реальність, де він був…

Ви знаєте, як ті, хто не може повернутися додому, гуляють рідними вулицями? За допомогою гугл-мап. Ми відкриваємо супутникові знімки й дивуємося тому, як виросли дерева, як змінилися будинки та перспективи. З Кримом ми можемо так робити — гірше, коли вулиці перетворилися на перетерте війною каміння.

І все ж він є — наш дім. Єдиний рецепт, як найдовше затримати відчуття дому всередині, — шукати коріння власної регіональні ідентичності, вивчати історію маленького дому, доточувати її до історій інших регіонів, пам'ятати, ділитися пам'яттю, відновлювати пам'ять, не відпускати, не відпускати…