Олександр Меньшов: Письменник, що творив історію

"Востаннє я розмовляла з Сашею 14 листопада 2023 року, — каже мені Людмила. — Це була наша річниця, 20 років шлюбу. І опісля він сказав, що йде на позиції. Більше ми з ним не розмовляли. 17 листопада він загинув".

Людмила Меньшова розповідає про свого чоловіка, який загинув біля села Кліщіївка на Бахмутському напрямку. Там він боронив Україну як молодший сержант 22-ї окремої механізованої бригади. У мирні часи Олександр був письменником, який любив і досліджував рідний Херсон і який хотів описати свій воєнний досвід. Але не встиг.

За два тижні до загибелі Олександр похвалився у фейсбуці обкладинкою останньої книжки. Тоді ж поділився посиланням на інші свої твори безплатно — аби люди читали їх, поки він воює.

Остання книжка "Я, Фокс та окупація" вийшла у світ за тиждень після смерті письменника. Це щоденник життя в Херсоні перших місяців великої війни. На обкладинці — світлини Олександрових буднів в окупації, а ще — рудий кіт Фокс, сімейний улюбленець, який і надихнув на назву книжки.

Фокс перериває нашу розмову з Людмилою. Своїм муркотінням він втішає нас у найскладніші хвилини, коли Людмила розказує, як дізналася про смерть чоловіка.

"Саша Фокса дуже любив. Він взагалі любив тварин, — ділиться Людмила, поки кіт нявчить біля неї. — Коли ми виїжджали з окупації, я пропонувала лишити Фокса у батьків, але Саша був проти. Сказав: "Ні, це член родини". І так Фокс помандрував з нами аж до Вінниці".

У цьому місті сім’я оселилася після виїзду з окупованого Херсону. Тут Олександр знайшов роботу, тут подався у військкомат, звідси ж рушив на воєнне навчання — аби потім захищати Україну.

Чоловік не хотів, аби родина переживала за нього на фронті. Казав дружині, що він — на третій лінії оборони, хоча насправді був у найгарячіших районах. Олександрові побратими розповідали пізніше Людмилі, що Таврик — таким був його позивний — не боявся ходити у найнебезпечніші точки та дуже дбав за молодших солдатів. На фронті не писав, але мав плани на нові твори. Також письменник стежив за тим, чим жила українська література під час війни.

"Він мріяв, щоб його книжки читали, — говорить Людмила. — Казав: "Я хочу, щоб мої книжки були в бібліотеках". І роздавав їх, і дарував, навіть коли ми були в окупації".

"І він завжди вірив, що все буде добре", — додає.

**

Олександр завжди любив читати. Ще дитиною в Херсоні, коли його однолітки катались на велосипеді чи ганяли у футбол, він ішов у бібліотеку. Якось навіть пробував узяти наукову літературу, але не вдалося. Місцева бібліотекарка не розуміла, як десятирічна дитина читатиме дорослі книжки, — тому не дозволяла Олександрові їх брати. Потім письменник говорив, що сам би хотів працювати бібліотекарем, аби бути серед книжок.

Незадовго до загибелі, з передової та майже без інтернету, Олександр зробив останній подарунок своїм близьким — купив дитячу книжку для маленького племінника. Для самого письменника книжка була найкращим подарунком. У Херсоні в нього лишилася величезна бібліотека, до якої сім’я планувала повернутися після війни.

Що ж до письма, то Людмила згадує: чоловік писав, відколи вона його знала. "Технар" із дипломом технолога машинобудування, Олександр знаходив час для письма і коли працював інженером-технологом, і потім, коли перейшов у комерцію та продажі. Його темами були альтернативна історія України, детективи, зрештою — рефлексії про війну та окупацію.

"У Сашка є книжка "Репринти незакінчених чернеток". Це про Другу світову, про окупацію Херсону", — згадує Оксана Погомій, активістка і волонтерка з Херсону, яка добре знала Олександра.

Ця книжка розгортає альтернативну історію сорокових років минулого століття. Олександр хотів показати, якою була підпільна боротьба на території Херсонщини за відновлення української незалежності. Хоча історія вигадана, письменник підкріпив її справжніми документами — наприклад, україномовними газетами воєнного періоду. Для цього Олександр довго вивчав цю епоху, працював з архівами рідного міста, Німеччини та Угорщини.

"Пам’ятаю, як Саша сидів за комп’ютером і перекладав із німецької, — згадує його дружина. — Він знаходив інформацію, яка показувала справжню історію Херсону, а не її російську версію. Люди дивувалися, як Саша вмів це все відшукати".

Уже під час окупації Херсону Олександр знову читав історичні документи та спогади про міжвоєнний період, аби краще зрозуміти, як жилось українцям у криваві періоди двадцятого століття — і як пережити російську війну тепер. Потім роздуми з прочитаного записував у щоденник, який і став останньою роботою письменника.

Оксана Погомій зазначає: "Його книжки — це складна література. Вона змушує думати і проводить цікаві паралелі між минулим та сучасним".

**

"Коли почалась окупація міста, Олександр був одним із перших, хто написав мені й запитав, чи не потрібна якась допомога", — говорить Лілія Віжічаніна. Вона працює у Херсонській науковій бібліотеці, куди часто запрошувала Олександра на письменницькі зустрічі. Тут він зустрічався з читачами, а ще — водив сюди своїх дітей, теж охочих до читання.

Під час окупації Олександр перестав ходити на роботу, пробував писати, але спершу нічого не виходило. Лише за кілька тижнів оговтався від першого шоку — і тоді почав робити нотатки про окупаційні будні. В той час російські солдати полювали на українських активістів у Херсоні. Серед найбільших ворогів окупантів були пластуни. "Пласт" у Херсоні з’явився за кілька років до повномасштабного вторгнення, і коли Олександр дізнався про новий осередок у Херсонській обласній бібліотеці, то одразу привів туди молодшу дочку. Сам він постійно долучався до роботи організації, писав історичні публікації на сайт і був одним із найбільших приятелів "Пласту" в місті. Під час окупації багатьом пластунам не вдалося виїхати з міста, тож Олександр допомагав їм — розвозив продукти, вміло об’їжджаючи російські блокпости.

"Ми в окупації пробули пів року, — згадує Людмила. — Наважились виїхати, бо розуміли, що дітям треба навчатись, а в окупації навчання — тільки російською. Я пішла з роботи, бо ми не хотіли ніяких зарплат у рублях. Виїхали з міста в серпні 2022-го".

Коли сім’я дісталась до Вінниці, Олександр одразу пішов на роботу вантажником на "Новій пошті" і став на військовий облік.

"Він так вирішив іще в Херсоні: як тільки виїде з окупації, то піде у військкомат, — ділиться дружина. — 29 серпня ми прибули до Вінниці, а 30-го він уже був там. Йому сказали: "Чекайте, вам зателефонують". І через пів року зателефонували".

Військове навчання відбувалося за кордоном. Повернувшись в Україну, письменник хотів воювати на рідному півдні. Утім, разом з побратимами опинився на Донбасі.

Коли він був під Кліщіївкою на Східному напрямку, то в одному з бліндажів, звільнених від росіян, знайшов український вишиваний рушник. Його дуже засмутило, що росіяни цим рушником користувалися, — і він переслав його додому. Вдома разом із дружиною їм вдалося його відіпрати. Потім подружжя надіслало цей рушник та Олександрові книжки херсонським активістам, які саме створювали Український культурний центр у місті. Коли херсонці дізналися про загибель письменника, то вирішили вшанувати пам’ять про нього — і назвати центр на честь земляка.

"Ми хочемо, щоб у Херсоні було більше місць, де громада може зібратися й читати українські твори, — каже Оксана Погомій. — У нас уже є велика бібліотека з Олександровими книжками та автографами. Тому ми хочемо, щоб центр мав ім’я Олександра, який так любив Україну і нашу культуру".

За п’ять днів до смерті Олександр опублікував фото зруйнованої наукової бібліотеки в Херсоні, до якої він так часто ходив. Того дня росіяни майже повністю знищили книгозбірню.

Через кілька хвилин після тієї публікації Олександр зробив свій останній пост у фейсбуці — селфі з бліндажа на Донеччині. На фото — ще молодий, але втомлений чоловік із напівсивою бородою; схудле обличчя і замислений погляд; сірі глибокі очі. Світлина без підпису. Після цього Олександр іще встиг поговорити з дружиною — привітати з річницею одруження. Потім рушив на позиції — востаннє.