Олександр Осадко: будівничий майбутнього

Уперше я побачила Сашка 2008 року, коли приїхала в гості до Ганни, його дружини, з якою ми щойно потоваришували. Видався мені людиною стриманою й водночас дуже надійною. Його присутність одразу навіяла відчуття безпеки, хоча яка могла тоді бути небезпека в тернопільській квартирі.

Велику небезпеку він відчув одразу і був готовий зустріти ворога озброєним. "Легше запалити маленьку свічку, ніж проклинати темряву", — каже один із персонажів його оповідань. На спільній новорічній вечірці, яка сполучала нас із прийдешнім 2022-м, ми говорили про загрозу повномасштабної війни. Олександр мав чітке рішення: "Треба йти воювати". Захищати своїх. Він знав наперед, як вчинить, — так і вчинив. Не маючи жодного військового досвіду, на другий день російського вторгнення вступив до лав тероборони. Ганна навіть не думала його відраджувати, бо знала, що без сенсу. І пишалася його вибором.

Задовго до початку російської агресії на сході України Сашко зізнався дружині, що мріяв бути саме солдатом, військовим. "Уяви от — і поховали б мене на військовому цвинтарі", — додав він. Завжди називав себе її охоронцем, захисником. Сашкова сестра Оксана згадує, що в дитинстві мав чи не двадцять наборів солдатиків, розставляв їх усюди, моделював битви, придумував стратегії. Проте радянщина у тоді ще не реформованій українській армії відштовхувала його. Потім він буде дотепно викривати це явище у своєму оповіданні "Зеро_Зеро_Сім", де єдиний призовник із хорошою фізичною підготовкою виявляється іноземним шпигуном. Але сам Сашко міг виконати підйом-переворот на турніку.

Про те, що чоловік писав художню прозу, Ганна дізналася на десятому році шлюбу. Творчою особистістю в їхній родині завжди була вона — письменниця, мисткиня. Натомість Сашко, отримавши освіту економіста, багато років працював будівельником, щоб забезпечувати сім'ю. Коли показав дружині своє перше оповідання, вона не повірила: це майстерне письмо зовсім не потребувало редактора, Ганна лише кілька ком доставила.

"Я думаю, всі ці тексти були у нього в голові, — говорить Ганна. — За одну ніч таке не вигадується, можна хіба позаписувати. Скласти історії докупи — це, вочевидь, мусило бути раніше. Праця на будові — ідеальне місце, щоб думати. Сам на сам із собою при монотонній фізичній роботі". Сашко мав золоті руки: вдома самотужки робив усі ремонти, перебудував стару хату на Бережанщині в сімейну літню резиденцію.

Його веселі оповідки про життя простих сільських мешканців та їхні суперсили сповнені блискучої іронії та помережані філософськими сентенціями. Олександр дуже точно змалював національний характер українців та реалії пізніх 2000-х. Своїх персонажів писав з натури — мабуть, кожен із нас має таких серед знайомих, сусідів чи родичів. Люблять добру балачку під самогон і смажені грибочки, цитують вічні істини, а тоді хвацько втирають вуса і йдуть робити тектонічні зсуви, перевиховувати корупціонерів чи будувати космічні кораблі. Хіба ж зараз не розповідають історії, як звичайні українці та українки збивають ворожі дрони слоїками із закрутками чи зупиняють голіруч російські танки?

Літературні портали кінця 2000-х дозволяли будь-якому початківцю виставляти творчі спроби в мережі. На "Гоголівській академії" Олександр Осадко сховався за псевдонімом Стах. Захоплені його яскравим авторським стилем, читачі з нетерпінням чекали на кожну нову публікацію. Проте сам Сашко не вважав себе письменником і до видавця нести рукопис не збирався.

"У його текстах немає жодного негативного персонажа, — зауважує Ганна. — Справді ж, нема. Є дурбецали і диваки різні, але вони хороші. Тому що він любив усіх людей, такими, як вони є. Люди згадують про нього з теплом, бо завжди був дуже привітним, справедливим. Ніколи не звертався до дітей, навіть найменших, "діти", а казав "друзі". Це кардинально змінювало акцент спілкування, показувало його повагу до співрозмовника".

"Він був такий "всіхній" тато, — згадує 20-річна донька Софія. — Наставник, який вмів організувати гурти дітей і повести за собою, показати, розказати. Крім нас із братами Юрком та Маріо, дорогою збирав ще сусідських".

Ганна досі дивується: "Це ж хотілося йому після того, як щодня працював з ранку до ночі, у свій єдиний вихідний кудись іти. Ні щоб поспати довше! Щойно очі розплющить, дивиться, яка там погода надворі. Коли сніг, то беремо хокейні ключки, а як ні, то футбольний м'яч. Боронь Боже хоч раз скасувати. Можливо, йому теж хотілося знову побути дитиною".

Для Олександра світ обертався навколо родини. Донька Софія згадує, що батько завжди приділяв їй багато уваги, підтримував її лідерські якості. У питаннях навчання був принциповим і безкомпромісним, а з дітей намагався збудувати справжню команду. Всіляко заохочував заняття спортом, особливо Софіїне, пишався її досягненнями у "Пласті", приходив уболівати на всі її змагання — з гімнастики, фрі-файту, боксу, спортивного туризму. І сам завжди давав приклад.

Племінник Маріо, якого Осадки виховували як власну дитину, згадує, що на шкільному випускному на природі він єдиний зміг розпалити вогнище і розкласти намет, чим викликав захват в однолітків. У цьому була заслуга Олександра. Так він дбав про їхнє майбутнє, давав дітям корисні навички для виживання, самоорганізації.

"Він створив механізм, який завжди працює сам по собі, дуже злагоджено, — згадує Ганна. — Не раз було: приїздимо в село, і діти ще такі малюсінькі, ніхто їм нічого не каже, а кожен бере по відру, збирає гнилі яблука, виносить у садок. Без зайвих слів, кожен знає, що треба робити. В кожного своя роль, місія у цьому механізмі. За інших обставин міг би реалізувати свої здібності, адже мав світлий розум, креативність, розуміння логіки процесу, фізичну підготовку".

Фанат бібліотек, Олександр любив книжки з історії, годинами міг розповідати про стародавню Ассирію чи Пунічні війни. Серед улюблених книг — проза Ремарка, "Механічний апельсин" Ентоні Берджеса, але насамперед — "Хроніки Амбера" Роджера Желязни. Людина та її внутрішній світ, межі її можливостей, свобода волі — це те, що цікавило і захоплювало його найбільше. Коли побачив величезну книжкову шафу в Ганни удома, одразу вирішив, що вона буде його дружиною. У 2022 році вони б відзначили 25-ту річницю шлюбу.

Після років монотонної праці на будовах Ганна просила Олександра подумати нарешті про себе: "Кажу йому: давай пошукаємо, що тобі підходить, якусь справу до душі. Відкриємо майстерню гончарну чи ковальську, або базу зеленого туризму в селі. Це ж справді твоє, і ще заняття для дітей організуємо, з тебе такий хороший наставник. Для себе він постійно шкодував щось зробити: мовляв, у мене все є, мені нічого не треба, все — вам. Але був момент, коли він наче прокинувся. Зрозумів, як багато часу втратив, що варто насолоджуватися життям".

Тоді почали разом мандрувати, відкривали з дружиною Рим, Краків і Прагу. За роки роботи будівельником у Римі Сашко знав місто краще за місцевих. Але найбільше його вражала краса української природи. Сім'єю їздили на велосипедні прогулянки Тернопільщиною, на сплави по Дністру, на Бакоту, до Хотинської фортеці.

"Ми з ним були схожі внутрішньо, могли не балакати, просто поглядами спілкувалися. Також мали спільні інтереси, особливо ліс, мандрівки", — розповідає Ганна.

"Так жили, немов співали джаз" — співає легендарний гурт "Мертвий півень" у пісні на слова Андруховича. А вони вирішили жити так, як танцюють танго. "Танго — це розмова двох душ, коли ми були тільки вдвох, одне для одного", — згадує Ганна. Саме Сашко ініціював, щоб вони вчилися танцювати, ніби знав: їм дуже потрібен цей час, цей новий рівень спілкування. Вперше разом виступили на сцені, на танцювальному конкурсі в Тернополі. Атмосферу повної довіри, яка панувала в їхньому домі, перенесли в танець, адже саме довіра є головним складником у танго.

Від їхнього спільного захоплення Сашко взяв собі і фронтовий позивний. До військкомату пішов разом із найкращим другом і кумом Ігорем. Олександр воював на фронті у складі 105-ї окремої бригади територіальної оборони. Згодом, аби підсилити підрозділ, який зазнав багато втрат, приєднався кулеметником до 25-ї окремої повітряно-десантної бригади. І зізнався дружині, що нарешті відчув себе по-справжньому реалізованим, що має побратимів серед рівних собі. Досі, за все життя, такого не відчував.

Його любов до людей поширювалась далі, на все живе. "Коли вони з побратимами стояли на Харківщині, стався приліт і влучило в сільський будинок, — розповідає Ганна. — Там, на щастя, вже ніхто не жив, тільки люди лишили корову, бо швидко тікали. І ті уламки влучили в корову, вона дуже кричала. Сашко каже: я не можу це чути. Вона закривавлена, очиська великі, плаче. Я біля неї сідаю, теж плачу. Наревілись тоді обоє. Тоді, каже, я її зарізав, щоб вона не мучилась. Голос у нього так тремтів, коли він мені це розказував".

У бліндажах на балці часто різьбив свій позивний і надсилав додому фотографії себе поряд з ним. Іноді зосереджений і серйозний, зі зброєю, іноді поряд із веселим собакою з висолопленим язиком. І завжди підписані "Все буде Україна", його віра в перемогу була непохитною. Планували з дружиною станцювати повоєнне танго. Щоб зателефонувати додому, Олександр ішов п'ять кілометрів від позицій до місця, де ловив мобільний зв'язок. Останнім його подарунком Ганні була гілочка шипшини, яку він надіслав поштою зі словами: цілую, обіймаю, люблю.

Іноді здається, що Сашко передбачив свою долю. І встиг зробити незмірно багато — втілився, відбувся. Прожив наповнене життя і заклав фундамент майбутнього, як справжній будівничий. І з чистим сумлінням вирушив до дубового лісу на Бережанщині, щоб зустрітися там із батьком — так він уявляв собі смерть. Загинув Олександр у мінометній атаці біля села Мазанівка Краматорського району на Донеччині 9 липня 2022 року, на день народження свого батька Остапа. Російські танки наступали, три з них підірвали, а від четвертого мусили укритися в окопах. Олександр накрив собою побратима, який завдяки цьому вижив. Вже у серпні Збройні сили України звільнять Мазанівку від російських окупантів.

Кум Ігор першому повідомив страшну новину Юркові Осадку, який з тієї миті різко подорослішав. Став, з його слів, "замісником батька", перебрав на себе обов'язок дбати про родину. 24-річний Юрій, за фахом архітектор, щовихідних вправляється у володінні зброєю.

Через три місяці після загибелі чоловіка Ганна написала дитячу книжку "Дубочок з війни", щоб перетворити свій досвід утрати на зцілення для інших. Розуміла, як нестерпно важко багатьом ословити втрату рідної людини і розповісти про неї дітям.

Книжка Олександра Осадка, видана посмертно, стала відкриттям. Він написав лише сім оповідань, але маленька збірка вразила читачів і критиків та увійшла до всіх важливих оглядів 2023 року. Книжку із символічною назвою "Жити не можна померти" опублікувало його улюблене Видавництво Старого Лева. "Він би в житті не повірив, — повторює Ганна. — Мабуть, не прийшов би навіть на власну автограф-сесію. Таким завжди був сором'язливим інтровертом."

Загинув, коли Софії виповнилося вісімнадцять і тиждень, дочекався повноліття дочки. "І тут втілив свою гіпервідповідальність", — сумно іронізує Ганна. Тепер Олександр часто сниться доньці, пропонуючи уві сні розв'язання складних життєвих ситуацій. А дружина, яка раніше сама губилася в лісі, тепер завжди відчуває там його присутність. Так ніби він виводить її на стежку.