Виправити все. Вічної пам’яті Вікторії Амеліної
487-й день повномасштабного вторгнення. З’являється новина Українського ПЕН про загибель української письменниці, авторки книжок для дорослих і дітей Вікторії Амеліної.
За кілька днів до того росіяни завдали ракетного удару по Краматорську. Вікторія супроводжувала колумбійських журналістів і письменників. Була вечірня година, росіяни прицільно били по кафе, де зазвичай збиралися журналісти, активісти, правозахисники.
До сьогоднішнього ранку офіційна статистика свідчила: внаслідок російського удару близько 60 поранених, 12 загиблих, серед них троє підлітків.
Вікторію тяжко поранило. Лікарі билися за її життя, але серце Віки зупинилося.
Її вбила Росія.
*
Гортаю наше листування. Перше повідомлення фіксує день, коли ми з Вікторією познайомилися — початок березня 2015 року. На той час уже опубліковано її дебютний роман "Синдром листопаду".
Віка зупинила свою успішну кар’єру в IT і сфокусувалася на письмі. 2015 року в есеї "Мови програмування людей" вона розмірковувала про те, що "і програміст, і письменник створюють щось нове за допомогою мови", й занурювалася в глибинне осмислення мови, що поставала в розламах реальності від початку російської гібридної агресії. Віка каже: "Я намагаюся пояснити росіянину, що роблю щось заради свободи, — а він чує російське слово "свобода", й на думку йому спадають "хаос" і "безвластие"".
2016 року вийшла перша Вікина книжка для дітей "Хтось, або Водяне Серце" — історія про мешканців акваріуму, які вивчають алфавіт і можуть зрозуміти, хто ж вони насправді.
Перед публікацією дебютної книжки для дітей Вікторія опублікувала есе "Ефект Пітера Пена" — своєрідний маніфест, її розуміння того, що таке література для дітей, яка насправді початково мала лише одного найріднішого читача — її сина. Віка свідома своєї відповідальності: "Бо говорити з людиною на початку її часів, перед сном, коли все сказане оживає, — це, не більше й не менше, змінювати майбутнє. Отак буденно змінювати".
2017 року вийшов другий Вікин роман "Дім для Дома" — сімейна сага, яку оповів песик Домінік. Скорочено — Домік. Або ж просто — Дом.
У травні 2019 року я сфотографував для Віки приблуду, песика, якого ми з дружиною Оленою бачили в Ірпені. Він утік від власниці, а вона на весь парк горлала: "Домінік! Домік! Дом! Ну, де ти?" Написав Віці, вислав фотопідтвердження. Вона зі смайликами відписала: "Нічого собі. Точно, можна ж називати собак направду".
*
У листопаді 2020 року Віка запитувала, як називається селище, де ми живемо — надто вже ідеальний ліс та місця для прогулянок на наших із дружиною фотографіях. Я писав: "Живемо і дихаємо. Смт. Гостомель, ближче у бік Бучі". Віка відписала: "Давно мрію про Бучу!"
2021 року нас запросили у Краматорськ, на площі Миру організовували фестиваль "Кальміюс". За два тижні до початку, саме на Великдень, Віка запитала, чи міг би я промодерувати читання з її ще не виданого тексту.
Наступного дня Вікин телефон був поза зоною, я почав хвилюватися — та врешті з’ясувалося, що їхня автівка застрягла в полі казна-де. Віка прислала зворушливе селфі: вона, усміхнений син, і на той час у її житті вже з’явилася найближча подруга — біла прекрасна собака Вовчиця. Ми з Оленою відповіли сімейним селфі з гостомельської кухні: ми розніжені поїданням великодніх пасок, а між нами наша руда собака Ліса. Дружити родинами і псами — такий був наш план.
Ми гуляли Краматорськом, Віка розповідала, що невдовзі вийде її дитяча книжка про брехунця-екскаватора Еку, який постійно насипає своїх е-е-есторій, а в них — завжди побрехеньок із надлишком. Вона сумувала за Вовчицею і не випускала з рук маленьку смішну плюшеву іграшку-пса, що нагадувала їй про найкращу подружку.

*
Віка заснувала Нью-Йоркський літературний фестиваль на Донеччині, казала про нього: "Це про те, що ми не боїмося по-справжньому жити в час війни". Вона питала нашу з Оленкою думку про логотип і візуальний стиль. Ми жартували, що літери вийшли надто сексуалізовані й можуть викликати у глядачів зайві асоціації.
За кілька днів Віка надіслала оновлені літери логотипа і написала, що через нас довелося прибрати з лого весь "секс".
У вересні 2021 року я дякував Віці за книжку е-е-есторій екскаватора Еки, який міг вичерпати море і зачерпнути місяць. Казав тоді, кажу тепер: який же Ека вдався драйвовий, ніжний, затишний! Дякував "за ківш радості".
Ми обмінялися привітаннями з початком нового, 2022 року. Бажали миру і щастя у прийдешньому році. Окреме серденько від Віки — для Ліси.
*
На початку лютого 2022 року Віка сказала в інтерв’ю: "Яка ціна відсутності культури? Чи справдилася б Україна, якби Василь Стус не писав віршів? Або якби промовчав під час прем’єри фільму Сергія Параджанова, не сказав, що може повторитися 1937-й? Це ж теж культура — підійнятися й заговорити разом з іншими. Культура — це завжди про пошук істини та контакту, способу комунікації".
Три тижні по тому почалося вторгнення.
*
Ми з дружиною евакуювалися з Гостомеля ввечері 24 лютого і поїхали до Чернівців. Я вступив до лав Тероборони. За тиждень у наш дім потрапив російських снаряд, знищивши чотири роки щасливого сімейного життя.
Наприкінці березня 2022 року написала Віка. Кажу: "31-й день у казармі, все добре, чітко і зрозуміло". Питаю як вона. Каже: "Та я норм, що мені зробиться". Каже: "Бережи себе, ти нам треба". Кажу: "Ти теж".
Із літа 2022-го Віка приєдналася до правозахисної організації, документувала воєнні злочини на деокупованих територіях на сході, півдні та півночі України.
Письменниця, правозахисниця, свідок, що дивилася в розтяте серце темряви і звіриних злочинів росіян.
*
Збройні Сили України деокупували Харківщину у вересні. Віка поїхала до Капітолівки Ізюмського району, до батьків письменника Володимира Вакуленка, який від кінця березня вважався зниклим безвісти.
Відчуваючи, що окупанти невдовзі прийдуть по нього, Володимир закопав свій щоденник окупації під вишнею і сказав батькові, аби віддав його, коли "наші прийдуть". Наступного дня Володимира Вакуленка забрали росіяни.
Його тіло ідентифікували в листопаді.
Батько не зміг знайти щоденник сина. Змогла Віка. Вона власноруч викопала лопатою щоденник Володимира. Знову Росія, самопроголошена правонаступниця Радянського Союзу, винищує минуле, сьогодення і майбутнє поколінь українців.
Вікторія — ланка української історії, що вже ніколи не зникне.
*
У жовтні 2022 року був львівський літературний фестиваль BookForum.
Ми сиділи у фоє готелю, обговорювали дискусію, що невдовзі мала початися. Аж раптом Віка скрикнула, а потім усмішка абсолютного щастя — її близьку подругу, українську правозахисницю Олександру Матвійчук щойно проголосили Нобелівською лауреаткою.
Чи часто ви бачили, як друзів ваших друзів називають нобелянтами?
Віка сяяла.
*
Усі ці місяці Віка працювала над англомовним нонфікшном "War and Justice Diary: Looking at Women Looking at War" про жінок, які документують російські воєнні злочини.
Книжка, приречена говорити правду про війну.
Говорити так, що про нас іноземні журналісти та західні інтелектуали починають казати "Cruel Ukrainian Writer".
Після чергової запеклої міжнародної дискусії футболку саме з таким написом першою зробила Віка.
*
Наприкінці травня ми бачилися наживо, у просторі ПЕН.
Віка вже деякий час публікувала на фейсбуці й читала публічно свої нові поетичні тексти, написані так, "Наче у мову // влучив снаряд // Уламки мови // схожі на поезію // але це не вона".
Уламки мови, згустки болю, туги, горя.
Після читань ми обійнялися. То був черговий день воєнних злочинів Росії. Цього разу вони зруйнували будинок культури у Нью-Йорку на Донеччині — основний майданчик, де Віка з командою проводили літературний фестиваль.
Я спитав її: "Ну що? Це вже схоже на фінальну історію для книжки? Можна ставити крапку в розповіді?" Віка усміхнулася: "Цей фінал постійно втікає. Ще постійно щось відбувається". Так, кажу, росіяни чинять нове і нове зло щодня.
Віка пригадала, як хотіла придбати житло у Бучі або в Гостомелі. Ми з Оленкою видихнули: "Бачиш, як вийшло".
Віка розповіла, що невдовзі поїде на річну стипендію до Парижа, мріє більше часу проводити разом із сином.
Того вечора ми взяли Лісу з собою і Віка нарешті пошушукалася з нею. Цією особливою міжнародною мовою сюсюкання і любові до собак.
Розповіла Лісі, як сумує за своєю Вовчицею.
*
Місяць по тому у Києві був літературний фестиваль Книжковий Арсенал.
Український ПЕН привіз родину Володимира Вакуленка до Києва. Разом із Вікою вони презентували книжкове видання врятованого щоденника Володимира.
Потім Віка читала зі сцени свої вірші.
Ми обійнялися лише на мить. Віка поспішала — за хвилину разом із Олександрою Матвійчук вони мали говорити про воєнні злочини. Дискусія звалася "Що це за злочин, який коїть Росія?"
А потім Віка поїхала до Краматорська.

*
Я дізнався про удар по Краматорську і Віку по дорозі до її рідного міста, Львова.
Лікарі боролися за її життя.
Друзів просили зберігати тишу і молитися.
Молитися я не вмію.
Але можу читати.
Я пішов до книгарні й купив собі ще один примірник "Е-е-есторій екскаватора Еки".
Дитяча книжка великого формату. Її можна читати. Її можна обійняти в тиші.
*
Ранок. Офіційне повідомлення: Віки з нами більше немає.
За годину приходить повідомлення від мого друга по чернівецькій теробороні. Юрко, з яким у перші місяці вторгнення ми пересиджували у підвалі казарми нічні повітряні тривоги. На війну пішов він, брат і їхній тато. Нині вони під Бахмутом.
Юрко пише: "Підари задвухсотили мого брата".
За ним наступне, буденне: "Мінометний під час перезмінки".
Сльози бризкають з очей.
Ще один ранок геноциду.
Росія нищить українців — щодня, всюди, поколіннями.
*
Віка відійшла 1 липня, у день народження Володимира Вакуленка, останні слова якого вона врятувала від вічного забуття.
*
За два дні після удару по Краматорську з’являються результати дослідження Київського міжнародного інституту соціології. Дослідження свідчить: 78% українців втратили на війні рідних чи друзів, або їхні рудні чи друзі зазнали поранень. У середньому кожен українець може назвати сімох таких близьких людей.
У розмові, опублікованій за три тижні до вторгнення, Віка каже, що насправді значать цифри Сталінського терору і репресій проти поколінь українських митців, якщо уявити, що могло б трапитися тепер.
Віка каже: "така статистика означала б знищення 80% моїх друзів і знайомих".
*
В есе "Ефект Пітера Пена", опублікованому наприкінці червня 2016 року, Вікторія каже: варто щоразу вчитися говорити "з дитиною так, як хотів би, щоб колись говорили з тобою. І писати треба теж так — ніби для далекого малого себе. І, навіть попри свій вік, сподіватися обережно на ефект Пітера Пена, який виправить щось там, далеко, в маленькій тобі".
І врешті Віка пише: "Та, можливо, так і треба почати нову історію, просто й чесно: "Жила собі боязка казкарка. Вона мріяла придумати таку казку, яка виправила б усе на світі"".
Ні, Віко. Насправді ж усе інакше:
"Живе собі казкарка, мріє придумати таку казку, яка виправила б усе на світі. Вона надзвичайно смілива, має велике прозоре серце і відчуває біль інших".
Читайте також:
Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.
Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.




















